ВАСИ́ЛІЙ ВЕЛИ́КИЙ (Μέγας Βασίλειος, Василій Кесарійський; бл. 330 Кесарія Каппадокійська, тепер Кайсері, Туреччина – 379, там само) – давньогрец. теолог і церк. діяч, реліг. мислитель і письменник, аскет і проповідник.

Виступав проти аріанства, відстоюючи ідею божественної «триіпостасності в єдиній сутності». Засновник і фундатор численних благодійних закладів для вбогих, т. зв. «Василіади». Знаний як організатор та законодавець спільнотного чернечого життя, а також як упорядник і реформатор Літургії, за що Церква надала богослову титул Великий.

В. В. – автор догматичних і аскетичних творів, бесід, проповідей та листів. Найвідоміші праці: «Проти Євномія», «Про Святого Духа», Великий і Малий устави, гомілії на псалми та «Шестоднев».

Твори В. В. відомі в Київській Русі з 11 ст. і ввійшли до таких зб., як «Златоуст», «Ізмарагд», «Златоструй», «Андріатіс», «Пролог», «Торжественник», «Ізборник Святослава». Останній містить низку гомілій, уривки із «Правил аскетичних», із «Запитань», із «Канонів», «Спростування на виправдувальну промову злочестивого Євномія», «Про Святого Духа», «Про піст», «Про доброзичливість», «Про те, що Бог не є винуватцем зла», «До тих, хто збагачується», тощо. Найпопулярнішим у давній укр. л-рі став «Шестоднев» В. В. – коментар на кн. Буття про шестиденне створення Богом світу. Цей твір ліг в основу «Палеї тлумачної» (13–14 ст.). Відомий теж текст Літургії В. В. у Служебнику В. Хутинського (12–13 ст.).

Доступні за способом викладу, твори В.В. мали великий вплив на становлення давнього укр. письменства, що засвідчують не лише перекладні, а й оригінальні тексти укр. авторів, зокр. проповіді Г. Цамблака та Феодосія Печерського. Взірцем для наслідування було також житіє В.В., інтерпретоване давніми книжниками («Ізборник», 1076).

Літ.: Історія української літератури: У 12 т. Т. 1. Давня література. К., 2014; Лаба В. Патрологія. Життя, письма і вчення Отців Церкви. Рим, 1974; Філософський енциклопедичний словник. К., 2002.

Григорчук Юлія