ДОМЕЦЬКИЙ Гавриїл (сер. 17 ст. – бл. 1710, Київ) – укр. і рос. письменник, церк.-реліг. діяч.

Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії. Був ігуменом Данилового (1677–80) і архімандритом Симонового (1680–91) монастирів у Москві, архімандритом (до 1709) Юр’євого монастиря в Новгороді. Як діяч, близький до В. Голицина, С. Медведєва та ін. прибічників рос. цариці Софії, зазнав (1689–91) переслідувань.

Обстоював «латинську вченість» і критикував московські традиції та неосвіченість рос. духівництва. Ряд творів Д. присвячено проблемам чернечої моралі («Шлях до вічності», опубл. 1684; «Садъ, або Вертоградъ духовний», 1685); інші («Возражение на книгу Остен», 1704; «Возражение на книгу Лихудов») – богослов. полеміці.

Тв.: Плач и рыдание, и истинное оправдание в безвинном страдании // Чтения в Обществе истории и древностей российских. 1895, кн. 4.

Літ.: Браиловский С. К литературной деятельности Гавриила Домецкого // Известия отдела русского языка и словесности АН. 1904, т. 9, кн. 4; Сменцовский М. Братья Лихуды. Опыт изследования из церковнаго просвещения и церковной жизни конца XVII и начала XVIII веков. СПб., 1899

Сулима Микола